Микола був із тих людей, про яких кажуть: у його руках усе горить. Саме так колись говорила бабуся його колишньої дружини: «Зараз Коля прийде — в його руках все горітиме». Працьовитий, енергійний, із добрим серцем і невичерпним запасом жартів, він умів знаходити привід для усмішки навіть у найскладніші моменти.

Його сестра Оксана згадує: найбільше в пам’яті залишилися зовсім прості речі — голос брата, його жарти, звичайні будні, які колись здавалися звичними, а тепер стали безцінними. Особливо — його посмішка і погляд, яким він дивився на свого сина.

Здається, Микола поспішав жити ще змалку. Мама часто повторювала, що він постійно кудись біг, ніби боявся не встигнути. Ходити почав уже в дев’ять місяців, і відтоді за ним потрібно було весь час стежити. Варто було лише на хвилину відволіктися — і його вже десь немає. Одного разу малим він навіть утік до сусіда на чай, поки рідні шукали його по всьому селу. Таким він і залишився — живим, непосидючим, сповненим енергії.

Одними з найсильніших рис воїна були впертість і здатність триматися до останнього. Він не звик здаватися, навіть коли було важко. Ця внутрішня сила згодом допомагала йому на війні. Навіть у найскладніші моменти він знаходив слова підтримки для побратимів, хоча самому часом було непросто.

Найбільшою любов’ю його життя був син Нікіта. Микола лагідно називав його «мій чемп», пишався кожним його успіхом і безмежно вірив у нього. Саме він привів сина до боксу, бо хотів бачити його сильним і впевненим у собі. Нікіта був його гордістю, його сенсом життя.

Не менш сильно захисник любив свою родину. Про нього часто говорили: за своїх він би й кістками ліг. Його любов проявлялася не в гучних словах, а в готовності завжди бути поруч, допомогти та захистити. Для рідних він був справжньою опорою. Людиною, до якої зверталися у складні моменти, знаючи, що він підтримає і знайде вихід. Таким він був і для молодшої сестри.

Оксана з теплотою згадує їхнє дитинство. Вони часто грали у футбол, і чомусь саме їй завжди випадало стояти на воротах. Іноді ігри закінчувалися легкими забоями, бо сестра не завжди встигала ухилитися від м'яча. Але потім Микола так щиро намагався загладити свою провину і виконував будь-яку забаганку молодшої сестри. 

У них навіть була своя особлива фраза. Коли дівчина починала повчати брата словами «Не роби так» або «Не говори так», він лише усміхався і відповідав: «Ой, Оксана, не начинай». Сьогодні ці слова стали для неї одним із найтепліших спогадів.

Ще Микола дуже любив співати. Особливого таланту до цього не мав, але це його ніколи не зупиняло. Співав і в школі, і вже дорослим. Особливо любив пісню про дитинство.

Від брата дівчина навчилася цінувати життя і не боятися бути собою. Поруч із ним будь-які труднощі здавалися переборними, а посмішка знаходилася навіть тоді, коли було важко.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік не зміг залишитися осторонь. У березні 2022 року він вирішив стати на захист України. До ТЦК їздив тричі й щоразу отримував відмову, проте не здавався. Лише з четвертої спроби його прийняли до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка, до 34-го батальйону.

Там він пройшов шлях від рядового розвідника до командира розвідувального відділення. Його наполегливість, відданість справі та сила духу проявилися з перших днів служби.

Для рідних рішення піти до війська було страшним. Вони хвилювалися за нього, але розуміли: це свідомий вибір, який він уже зробив. Залишалося лише підтримати.

Служба для Миколи означала відповідальність — за країну, за побратимів, за тих, хто поруч. Його життєвим принципом була проста фраза: «А хто, якщо не я». Вона якнайкраще відображала його характер. Захисник завжди першим приходив на допомогу й не боявся брати відповідальність на себе.

Війна змінила його. Він став серйознішим, більш мовчазним. У погляді з’явилося багато втоми й пережитого. Але всередині він залишився тим самим — добрим, турботливим і рідним.

Для Миколи завжди були важливими чесність, підтримка своїх і справедливість. Саме за це він боровся. За майбутнє свого сина. За спокій родини. За право жити у власній країні. За наше спільне майбутнє. Рідні хочуть, щоб його пам’ятали не лише військовим. Насамперед — люблячим батьком. Сильним, впертим, емоційним і по-справжньому живим.

Найбільше його не вистачає у свята та важливі сімейні дати. Саме тоді особливо гостро відчувається порожнеча. Хочеться написати, зателефонувати, почути рідний голос і знати, що він поруч. Але тепер залишаються лише спогади — про сміх, розмови й підтримку, якої так бракує.

Головна сила Миколи була в тому, що навіть коли йому було страшно, він усе одно йшов далі. Поки живе пам’ять про нього, доти живе і частинка його самого — у спогадах, у любові рідних, у пам’яті земляків, які зберігатимуть його ім’я в своїх серцях.

Вічна пам’ять і слава Герою.