За тисячі кілометрів від рідної землі десятки тисяч українців змушені були воювати за примарні ідеї російсько-радянської імперії. Куба, Єгипет, Сирія, Югославія, Угорщина, Ірак, Чехословаччина… Цей перелік можна продовжувати. За неповними даними у війнах на теренах майже 40 країн світу брали участь понад 300 тисяч наших співвітчизників.

«Надання допомоги поневоленим імперіалізмом народам» – так радянське керівництво маскувало своє втручання у справи інших країн. До речі, далеко не у всіх солдатів та офіцерів, які, ризикуючи життям, виконували так званий «інтернаціональний обов’язок», в особових справах мається запис про проходження служби в «гарячих точках». 

Ми й сьогодні не знаємо скільки українців загинуло у військових конфліктах на чужині. Реальні цифри втрат радянський союз приховував, а воїни, які вижили, небагатослівні.

15-го лютого ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших держав. Дата обрана не випадково: 15 лютого рівно 36 років тому останній радянський солдат покинув територію Афганістану. Ця десятирічна чужа війна забрала життя понад трьох тисяч українців.

В Іларіонівській громаді зараз проживає 42 воїни-інтернаціоналісти. Це переважно учасники афганської війни. Вони були молодими юнаками, коли під час проходження строкової військової служби зіткнулися з пеклом на землі. Їх спогади про пережите й досі живі.

Сергій Бондаренко – один з тих, хто поповнив лави «обмеженого контингенту радянських військ» у перші місяці війни в Афганістані. Після «учебки», де опанував військову спеціальність механіка-фото-дешифрувальника, боєць потрапив до Цхінвальського вертолітно-десантного полку, що розташовувався в Джелалабаді. Зоною відповідальності нашого односельця було обслуговування контрольних систем на літаках та гелікоптерах. Так звана група об’єктивного контролю. Під час несення військової служби Сергій Бондаренко, як і годиться, заступав у караул. Одне з чергувань для воїна-інтернаціоналіста закінчилося контузією. «На наш аеродром був здійснений напад повстанців, знищено 2 вертольоти, – згадує Сергій Володимирович. – Ох і потягало ж мене по злітній смузі»…

Місцеве населення по-різному сприймало «допомогу дружньому народу»: далеко не всі були «шураві». Трапилося Бондаренку опинитися у Кабулі – захворів на жовтяницю. Вийшов з хлопцями на базар за динею, от тільки скуштувати її не довелося – фрукт був начинений голками та цвяхами.

У кожного воїна-афганця свій особистий душевний біль. Неподалік Ташкента в м. Чирчик знаходився окремий навчальний полк спецназу, який готував солдатів та сержантів підрозділів спеціального призначення до дій в Афганістані. Саме туди потрапив наш земляк Микола Кукуруз, а вже за пів року опинився на афганській землі, точніше у горах Асадабаду. Його бойові завдання були пов’язані зі знищенням укріпрайонів повстанців, «полюванням» на каравани, які перевозили наркотики та зброю. Пересувалися бійці підрозділу зазвичай пішки, переважно вночі. Доводилося Кукурузу забирати поранених та загиблих побратимів. Головне було – не потрапити у полон. Микола Миколайович згадує: «Коли я був ще в «учебці», хлопці розказували про бій у Мараварській ущелині. Це був перший бій загону спецпризначення і один із найзапекліших у радянсько-афганської війни. Під час навчального виходу група потрапила у засідку в кишлаку. Противнику вдалося відсікти частину 1-ої роти від основних сил, оточити і потім практично всю знищити. Семеро бійців слідом за командиром Кузнєцовим підірвали себе гранатами, бо опинитися у полоні – страшніше за смерть: моджахеди по-звірячому знущалися з бранців або продавали у рабство. Згодом наша військова частина названа була на честь Героя Радянського Союзу Кузнєцова, що був посмертно удостоєний цього звання».

Воїнам-інтернаціоналістам і досі важко повертатись до цих чорних сторінок у житті та ще важче вирвати їх з памʼяті. І зрозуміти це можуть тільки свої.

Кожного року на чергову річницю виведення військ з Афганістану чоловіки збираються разом, діляться своїми новинами, згадують полеглих побратимів. «Це ж братва. Ці хлопці незамінні. Вони горою за тебе, ти – за них. Таке воно афганське братерство», – щиро радіє зустрічі Валерій Тимофєєв. Строкову службу він ніс на китайському кордоні. Одного разу у частину прибув «афганський вовк», прапорщик Запір, і відібрав18 юнаків у поміч «дружньому афганському народу». Так Валерій Славкович опинився на прикордонній заставі у складі десантно-штурмової маневреної групи. Забезпечував супровід гуманітарних колон.

Мало хто знає, що в нашій громаді мешкає легендарна особистість, що забезпечувала охорону тодішнього президента Афганістану (ДРА) Бабрака Кармаля. Анатолій Леонідович Нальота служив в охороні головного військового радника. На той момент загострилася боротьба між армією уряду ДРА та озброєною опозицією. Тож Анатолія разом з іншими військовослужбовцями закинули в Афганістан як цивільного. Готували охоронців у школі сержантів під Кабулом. Навчали й з автівки вистрибувати, й стріляти. Під час виконання місії Анатолій Леонідович був і водієм БТРу, й кулеметником. Ці навички Нальоті стали у нагоді, коли довелося прикривати керманича афганської республіки. Численні радикальні угрупування повстанців часто вдавалися до штурму палацу президента. В одному з таких зіткнень Анатолій Леонідович брав безпосередню участь: їх підрозділ направили на підтримку нашим десантникам. Він згадує, що по поверненню додому пів року не міг спати - жахи снилися.

Тисячі солдатів повернулися з Афгану з каліцтвами, синдромом війни. Дехто так і не зміг призвичаїтися до буденного життя, зламався…й було від чого: змінилася політика компартії (ми вас туди не посилали), яка так чи інакше налаштовувала суспільство проти воїнів-афганців. Як нестерпно боляче було учасникам бойових дій, свідкам нелюдської розправи моджахедів над побратимами, тим, хто доставляв батькам «чорні тюльпани», чути про безглуздість тієї війни. Та скільки б експерти не поверталися до тих подій, встановлюючи нові й нові факти, розглядаючи їх під різними кутами, ми маємо пам’ятати, що воїни-інтернаціоналісти проливали кров і віддавали свої молоді життя в боротьбі за мир.

За традицією 15 лютого «афганців» нашої громади привітала заступник Іларіонівського селищного голови Лідія Денисенко. Як завжди, під час зустрічі йшла неспішна щира розмова. З огляду на події, що розгортаються на території нашої країни, воїни-інтернаціоналісти, попри все пережите, одностайні, що афганська війна не йде ні в яке порівняння з сучасною війною росії проти України. Це зовсім інша війна. Війна жорстка. На виживання нації. І ми в ній маємо перемогти!