«Медик», або як його ще називали побратими «Док», з юності цікавився медициною, але незважаючи на успішне закінчення Іларіонівської загальноосвітньої школи, не став вступати до вишу. Дмитро Ільченко обрав інший шлях: пішов працювати, аби отримати фінансову незалежність. Згодом закінчив професійно-технічне училище за спеціальністю покрівельник. Працював на будівництві великих об’єктів. Йому подобалася ця робота, до того ж вона добре оплачувалася. Завдяки старанності та відповідальності Дмитро Леонідович став одним із кращих спеціалістів у своїй компанії. Був призначений бригадиром. Невдовзі зібрав свою команду і продовжив працювати самостійно, перекриваючи дахи не тільки мешканцям рідного селища. Люди цінували його роботу.

Добрий спомин про себе залишив Дмитро Ільченко і на підприємстві «Дніпропетровський стрілочний завод», де працював стропальником. Як майстер зміни наш односелець завжди відстоював інтереси колективу, добивався, щоб праця його людей справедливо оцінювалася: «Виходили на вихідних – мусить бути доплата!»

Та найважливішим у житті Дмитра Леонідовича була родина. Дружина Ольга й досі не може ходити до Тисінського ставка, де її коханий любив порибалити, або просто послухати тишу, де вчив донечку закидати вудочку.

Два роки без Нього…

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро Ільченко добровільно став до лав захисників України, бо вважав: мовчки спостерігати – не про нього. «Не дочекався повістки, — ділиться пані Ольга, — вирушив сам до Синельниківського територіального центру комплектування. Він був справжнім чоловіком, дбайливим батьком, чуйним сином та братом. 14 найщасливіших років у злагоді та любові. Я вважала, що таких чоловіків просто не буває. Діма в усьому мені був підтримкою і опорою. У дочці Софійці душі не чаяв. Був гідним прикладом для сина Максима».

У той період підрозділи наших Сил оборони мали велику потребу у бойових медиках. Тож волею долі Дмитро Ільченко опинився серед тих, хто мав рятувати життя бійців на полі бою. Ось так несподівано здійснилася юнацька мрія Дмитра. Базовий загальний військовий вишкіл чоловік пройшов у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. Там дуже здружився з хлопцями. Перед тим як роз’їхатися по різним частинам, Дмитро Леонідович купив декілька десятків прищепок і роздав побратимам зі словами: «Зустрінемося! Дивіться, щоб ніхто не загубився!»

Потім військовослужбовець був направлений до Львова, де пройшов спеціалізовану медичну підготовку. Дружина згадує, що чоловік із захопленням навчався: опановував навички накладання турнікетів для зупинки кровотечі та тампонування ран, вчився відновлювати прохідність дихальних шляхів, стабілізувати грудну клітину, оперативно реагувати на загрозливі стани, пов’язані з серцево-судинною системою та іншими невідкладними ситуаціями.

У стислий термін наш мужній воїн оволодів важливими для виживання та ефективності підрозділу в умовах війни навичками. Бойове хрещення старший медик 93-тьої бригади «Холодний Яр» Дмитро Ільченко прийняв у Соледарі. Наступні 8 місяців провів у «донбаському пеклі» – місті-фортеці Бахмут. Бої тут не припинялися з серпня 2022 по травень 2023 року. Противник нещадно обстрілював з важкої артилерії, дронами, завдаючи значних руйнувань і втрат в живій силі. Та думати про зовнішні обставини у Дмитра Леонідовича часу не було. Поки побратими відстрілюються, у «Медика» була своя битва – за життя поранених: винести бійця з поля бою до укриття, стабілізувати, не дати померти від больового шоку чи втрати крові, зробити все можливе, щоб його можна було перевезти до тилової лікарні. Саме від його швидкого рішення залежало, чи виживе побратим. І наш «Док» робив все можливе й неможливе…

«У підвалі гаражу надає допомогу пораненим, нагорі рвуться снаряди, а він накладає пов’язки, бинтує рани і читає «Отче Наш», –розповідями чоловіка ділиться Ольга.

Та надати першу допомогу – лише частина завдання. Найважче – донести бійця до точки евакуації. Адже все прострілюється, ворог не робить знижку на те, що ти несеш пораненого… Все треба зробити максимально швидко, бо там, у підвалі, на тебе чекають інші. За добу в той період близько 100 бійців зазнавали поранень. Усіх їх, у тому числі з інших підрозділів, везли до Дмитра Ільченка. Там, у Бахмуті, чужинець один – окупант. А от українські військові працювали злагоджено та спільно, незалежно від роду військ чи підрозділів.

«Коли Діма виходив на бойові, зв’язку з ним не було по 13 діб. Час зупинявся», – знову переживає хвилювання дружина. Пані Ольга з вдячністю згадує чуйність командира підрозділу, а також водіїв еваку, до яких могла зателефонувати, аби дізнатися, що з Дмитром.

А чоловік, перебуваючи на лінії вогню, намагався заспокоювати своїх дівчат. «На будь-чому записував номер мого мобільного і передавав врятованим військовослужбовцям, щоб, коли ті мали можливість, повідомили, що в нього все добре», – розповідає Ольга. – Але ж це було вчора чи три дні назад, як надходила вісточка. Усе могло змінитися за мить…»

І тим ціннішими були рідкі зустрічі. Пам’ять про кожну – у серці назавжди. Особливою була та, коли Дмитро з букетом квітів неочікувано з’явився на роботі у Ольги. Усі, хто став свідком тієї зустрічі, не стримував сліз і щирих слів вдячності. За справжність, за захист.

18 квітня окупанти, включно з підрозділами приватної ПВК «Вагнер», активізували спроби штурму північних і центральних кварталів міста Бахмут. Ворожий дрон влучив у приміщення, коли  бойовий медик Ільченко, аби розшукати свого товариша, піднявся з підвалу, де надавав першу допомогу. Контузія, уламкове поранення обох рук, транспортування до польового шпиталю під Бахмутом… Лікар, що безперервно оперував наших бійців, побачивши на руках Дмитра Ільченка пошматовані, застряглі в ранах рукавички, запитав: «Це ти там (на лінії зіткнення) першу допомогу хлопцям надавав? Дуже професійно! Дякую за службу! Добре стабілізував. Дехто з них не потребував нашого втручання, їх одразу евакуювали до шпиталю Дніпра».

Кілька операцій, тривала реабілітація. Попереду на Дмитра чекав ще один місяць перебування з родиною. Та спогади про пережите воєнне жахіття незагойними ранами лягли на серце нашого бойового медика. Воно зупинилося… 20 червня 2023 року.

... Дмитро Ільченко давав другий шанс на життя пораненим бійцям, а врятувати себе не вистачило сил. Нездійсненою залишилася мрія нашого Захисника по закінченні війни одягнути вишиванку і відсвяткувати День Перемоги…

Справжній – один із тих, завдяки кому Україна стоїть і бореться.

Історії як його стають мостом між реальністю війни та мирним майбутнім, яке ми будуємо.

Вічна пам’ять і слава Герою.