Від часу заснування Яворницький ліцей подолав 100-літній рубіж. За вікову історію він зазнав численних перевтілень. Змінювалися його назви, терміни навчання, будівлі, однак незмінним залишається й по сьогодні дух шкільної родини.

Усе почалося з невеликої панської двоповерхової садиби в селі Іванівці, де в 1925 році було відкрито першу початкову школу. Сюди прямували босоногі діти з навколишніх сіл та селищ, аби навчитися читати, писати, рахувати… Учні на все життя запам’ятали першого директора Йосипа Леонтійовича Цукермана та вислів, що був написаний на фасаді будівлі,  — це вічні та святі слова великого українського поета Тараса Шевченка:

Учітеся, брати мої.

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

У 1933-34 роках відкривається новий корпус вже десятирічки у колишньому приміщенні МТС. Та доля приготувала суворі випробування як вчителям, так і учням. На українську землю прийшла війна, школа занурилася в моторошну темряву воєнного лихоліття. Директор Петро Слободян — освітянин і патріот — не скорився окупантам. За участь у підпільній роботі його закатували в районі хутора Красного. Згоріла шкільна будівля, але не згоріла віра вчителів.

1943-го, щойно Яворницьке, колишнє Іларіонове, звільнили, навчання відновили — у оселях Кучеренків, Марії та Тетяни Мороз, інших мешканців селища.  Учителька Софія Ленівенко згадує: «Учні приносили з дому табуретки, на яких сиділи і писали. Букварів на той час не було. Лише один примірник у вчителя. Діти його перемальовували, вивчаючи таким чином букви».

У 1946 році по вулиці Шевченка було збудоване нове шкільне приміщення, а через 6-ть років методом народної будови громада зводить ще одну будівлю по вул. Вересневій.

Із цього часу на території селища працює дві школи: середня та восьмирічна. Директором середньої школи призначено Петра Васильовича Поліщука. Колектив учителів за його керівництва було визнано одним із найкращих в районі. 

Справжнім золотим періодом розбудови освіти Яворницького стали 1960-ті роки. Відбудовувалося, розширювалося селище, підростали діти і незабаром приміщення середньої школи стало тісним для 733 учнів. Тож її тодішній директор Михайло Іванович Лата звернувся до органів районної ради з переконливими аргументами на користь побудови сучасної школи, яка б  відповідала потребам мешканців та зростаючій кількості дітей. Його ініціатива була підтримана: у 1961 році райвиконком виділив чотири гектари землі в середмісті селища Яворницького, а вже 1 вересня 1965 року нова триповерхова будівля гостинно відчинила двері для понад тисячі учнів. Сучасні класи, просторі коридори, спортивна зала, бібліотека… Вони вмить заповнилися дитячими голосами, сміхом, гамором перерв. До нової школи попрямували молоді педагоги, які тільки-но розпочинали свій професійний шлях. Вони привносили в освітній процес ентузіазм та свіжі ідеї. Старші вчителі охоче ділилися досвідом. Серед учнів панував дух суперництва: кожному хотілося бути найкращим у навчанні, спорті, у випуску стінної газети, в оглядах художньої самодіяльності, в естетичному оформленні класних кімнат, у зборі металобрухту чи макулатури… Така атмосфера панувала в навчальному закладі за керівництва  Михайла Лати. У директора був винятковий дар бачити потенціал учителя і цілий арсенал інструментів, які допомагали розвивати професійні  здібності кожного педагога. Михайло Іванович створив колектив однодумців, об’єднавши їх у велику педагогічну родину, а школа стала не просто місцем роботи та навчання — це був живий організм, що дихав творчістю, підтримкою й вірою у своїх вихованців.

У 1970–1980-ті роки школа жила натхненням. Посаду директора в той період обіймав Василь Бень. Він продовжив упровадження в життя кращих педагогічних надбань попередників, забезпечував творчий мікроклімат у колективі, підтримував новаторські починання педагогів школи, дбав про тісний взаємозв’язок із громадськістю. Саме тоді зазвучав дитячий хор, відчинилися двері до табору праці й відпочинку «Червоні вітрила», запалився вогник учнівських ініціатив. А в 1984 році керівництво взяла на себе випускниця школи — Надія Гончар і цю відповідальність несла наступні три десятиліття. Її ім’я стало синонімом мудрості та людяності.

Коли в класах було холодно, Надія Олександрівна разом із батьками лагодила труби. Коли не вистачало коштів — шукала можливості, але не опускала рук. Під її орудою школа не тільки встояла, а й розквітла.

Саме тоді народилися колективи, які прославили навчальний заклад: вокальний ансамбль «Світанок», музичний театр «Зорецвіт», екологічна агітбригада “Шанс”, гурток орнаментального розпису  народного майстра України Ліни Білокриницької.

У 2016 році Іларіонівська середня загальноосвітня школа отримала статус опорного закладу. Розпочався період масштабних реформ як в освіті, так і в місцевому самоврядуванні. Завдяки децентралізації  в будівлі школи вперше за 50 років замінюється покрівля, вікна, внутрішні комунікації, оновлюється фасад із застосовуванням енергоощадних технологій, запускається автономна котельня, а в якості додаткового джерела енергії на даху встановлюються сонячні панелі. 

Із вересня 2018 року колектив очолює Катерина Філатова — випускниця цього освітнього закладу. Креативна, інтелігентна, вимоглива до себе й колег, Катерина Вікторівна уособлює риси сучасного лідера, здатного вести команду вперед, поєднуючи традиції з новими підходами.

З 2021 року опорна школа стала ліцеєм. Та поколінню нинішніх школярів і педагогів випали непрості випробування. 24 лютого 2022-го року підступний ворог вдерся на нашу рідну землю і життя змінилося в одну мить.

У перші тижні російсько-української війни педагоги перетворилися на волонтерів: допомагали переселенцям, плели маскувальні сітки, готували укриття, підтримували зв’язок із дітьми. Коли навколо лунали вибухи, учителі проводили дистанційні уроки, заспокоювали учнів, зберігали в них віру в завтрашній день.

З часом ліцей адаптувався до нових умов: обладнали найпростіше укриття, організували змішане навчання, щоб жодна дитина не втратила можливості здобувати знання. Постійні сигнали тривоги стали частиною шкільної рутини. Але навчання не зупиняється — уроки тривають онлайн або у сховищах.

Життя не можна поставити на паузу. Час вимагає нових підходів і Яворницький ліцей упевнено відповідає на ці виклики.

Попри війну, тут упроваджуються сучасні освітні програми, зокрема «Нова українська школа», «Інтелект України», орієнтовані на розвиток особистості, критичного мислення й творчості. Саме в Яворницькому ліцеї створено єдиний у Синельниківському районі осередок викладання інтегрованого курсу «Захист України», де старшокласники не лише вивчають основи національної безпеки та домедичної допомоги, а й виховують у собі гідність, мужність і любов до Батьківщини. Гордість ліцею – джури рою «Патріот». Вони є прикладом активного учнівства, гідно представляючи громаду  на всеукраїнських змаганнях. 

Сьогодні в ліцеї 838 активних, допитливих, талановитих здобувачів освіти. Вони продовжують брати участь в олімпіадному русі, екологічних конкурсах, міжнародних фестивалях, доводячи, що українські діти — сильні, розумні й непереможні.

Війна змінила формат навчання, але не зламала духу вчителів і дітей. Навпаки — згуртувала їх ще більше, навчила цінувати кожен день. Сьогодні Яворницький ліцей — це простір, де зростають громадяни вільної України.

І все ж найцінніше — не стіни, не нагороди, навіть не звання. Найцінніше — це люди. Учителі, що сіють знання, як зерно, і випускники, які, розлетівшись світом, пам’ятають свою першу вчительку.

Тут ніколи не гасне світло, бо щоранку його запалюють очі дітей.

І коли сьогоднішні першокласники заходять до шкільного коридору, вони навіть не здогадуються, що йдуть тими самими сходами, якими 60 років тому піднімалися ті, хто продовжив історію першої початкової школи у панському маєтку.

Сто років — це не вік для школи. Це лише межа між минулим і майбутнім. Поки дзвенить дзвоник і лунає дитячий сміх — живе  душа школи. 

 З Ювілеєм, Альма-матер!